Сергієнко Ростислав Юрійович

Сергієнко Ростислав Юрійович народився 1 грудня 2002 року в селі Ясногородка Вишгородського району Київської області.
Проходив строкову військову службу, після чого з 05 серпня 2022 року проходив військову службу за контрактом у військовій частині А0780, будучи прикомандированим до військової частини А0216 у званні солдата, позивний «Rofa», на посаді Водій автомобільного відділення спеціальних машин автомобільного взводу 11 комендатури охорони та обслуговування.
Брав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України. Виконував бойові завдання на Донецькому напрямку (Мар’їнка, Авдіївка, Семенівка, Старомайорське, Урожайне), а також на Херсонському напрямку, зокрема в районі населеного пункту Кринки. Залучався до евакуації поранених із районів активних бойових дій. Операція Сил оборони України з форсування річки Дніпро та закріплення на лівобережжі Херсонської області (райони Олешок і Кринки) у межах південного театру воєнних дій 2023 року.
Закінчив Ясногородську ЗОШ 1-3 ступенів в 2018, в цьому ж році закінчив Новопетрівську школу мистецтв у напряку бально-спортивних танців. В 2018 році вступив до Київського професійного коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою, закінчив його в 2021 році. Отримав професію Слюсар водій категорії ВС. Займався боксом.
Захоплювався музикою, приймав участь у всіх народних та державних святах.
Не був одружений. У нього залишились мати, батько, сестра та брат.
Друзі та побратими згадують Ростислава:
- Мене звати Діма з позивним «Знахар». Згадую свою першу зустріч з Ростиславом. Тоді був весняний, сонячний день. Я з своїми побратимами був на чергуванні на Мар'янському напрямку. Тоді ми базувались в Максимильяновці. Жили в звичайній старій хатинці, в 10км від лінії фронту. Звідти ми робили виїзди за пораниними в
Мар' янку, в якій на той час тривали тяжкі бої зі штурмом наших позицій проклятими вагнеровцями, в переміжку з професійними військами русні. Незнаю чому так сталось, але на той час коли в Авдіївці та Бахмуті була теж серйозна загроза прориву військ загарбників, про Мар'янку в нашому телебаченні звучало мало інформації про складність напрямку. Хоч як я пригадую, тоді наші позиції штурмували до 7-10 разів,в залежності від доби. От в один з таких днів вперше я побачив Ростислава якому згодом ми присвоїли позивний Рофа, який приїхав з командиром нашого медпункту щоб привезти нам продукти та доповнити нам медикаменти, які ми використали. Гучний шум який відлунювався від лінії фронту дуже добре було чути і в нас тут. Хоч це була перша лінія, а не 0, як ми звикли говорити про відстань до лінії зіткнення з ворогом. Хоч для молодого солдата як Ростислав, який ще ніде не був в гарячих точках це вже була досить гучна обстановка. Тільки вони приїхали з нашою провізією тут неподалік нас відразу було три прильоти артилерійських снарядів. На які він не сильно зреагував. Хоч ми і самі ніби черепахи поховали свої шиї між своїми печами. От тоді пам'ятаю що попитав як його звати, і після почув його імені сказав йому... Ну Ростислав бачу ти не з,, сцикливих хлопчаків,, ми з тобою зпрацюємся. Згодом так і було... Я ще тоді не знав наскільки це веселий та енергійний хлопчина. Але вже з перших хвилин знав що це безстрашний воїн на якого можна розраховувати, якщо ми попадемо в тяжку ситуацію. Через певний проміжок часу нас звідти вивели на,, відпочинок,,. Як завжди він довго не тривав десь за два тижні нас кидають на Авдіївський напрямок, ніби як не на шурт а на підстраховку тих бригад які в той час там вели запеклі бої. Ростислав як і передбачувалося добровільно визвався, щоб поїхати зі мною та з Мішою по позивному Ганс, водієм евак екіпажу, щоб знайти нам місце де ми змогли б ночувати, і звідки ми могли и робити виїзди по наших поранених. .Будинок знайшли, хоч там бракувало вікон та дверей, не було світла та води, і ми були близько 5км від фронту, але це для нас були апартамени. Як ми жартувати що це,, Готель Хілтон 5 зірок,,. Бо в порівнянні з іншими місцями де ми жили тут були ліжка, дах над головою і що не менше важливо підвал, якого не було в нас в Максимильяновці. І цей підвал неодноразово рятував нам життя. Так як не довгий час перебування в тому селі, яке до речі називалось Семенівка, в цьому підвалі ми багато разів змушені були переседжувати масивні обстріли. Що ще більше дивувало в цьому молодому побратиму..... Так що чим більше нас обстрілювали тим більше він набирався рішучості та духовного піднесення, що він в правильному місці і в правильний час. Бойовий дух його не падав а навпаки підіймався. За кілька днів нас вивели з того напрямку нічого нікому не пояснивши, що ми там робили. І як ми згодом діззнались перекинули на Старомайорськ та Урожайне це було два села які мала взяти Морська піхота. Це був запорізький напрямок. Але перед початком роботи по цьому напрямку ми жили в селі Зеленому де нам пощастило знайти будинок. Ну як будинок? Скоріше якийсь курятник, як нам здавалось. Стіни та стеля ньому були обвалені так як через кожні щілки, в дощ туди затікала вода. Ну звісно як і наслідок того там можна було вже збирати гриби які росли кругом, і по стінах, і по стелі. Але ми не жалілись, тому що нам пощастило жити даже в таких умовах. Бо наш батальйон був розкиданий по всіх можливих посадках. Де і приходилось хлопцям жити під дощем в палатах та бліндажах.

- Мій позивний — «Чорний». І це мої спогади про побратима Рофу. Пам’ятаю той перший день — і те тепло та простоту Ростислава. Коли я прийшов у морську піхоту, він одразу запам’ятався мені як: добрий, веселий, завжди з гумором і готовий пожартувати — як і я. Ми швидко знайшли спільну мову, здружилися й вирішили працювати разом, у парі на «Евакуації». Наші перші евакуації пам’ятаю дуже чітко. Рофа завжди вмикав свій улюблений фонк і казав, що в окулярах нічного бачення, щоб не нервувати, він сприймає все як комп’ютерну гру. У нього був особливий чорний гумор, який рятував у найважчі моменти. Він умів тримати настрій і підтримувати навіть тоді, коли було зовсім непросто. Він був по-справжньому сміливим. І не тільки в бою — а й у довірі. Я ніколи не забуду, як він дозволив мені вчитися на ньому: ставити катетери, робити ін’єкції. Це був рівень довіри, який багато про що говорить. Ростислав завжди ділився останнім. І ніколи не приїжджав на позиції з пустими руками — завжди щось привозив, завжди думав про інших. Ми разом виконували бойові задачі — евакуацію поранених на Херсонському напрямку, зокрема в Кринках. Це були складні, небезпечні виїзди, але поруч із ним було відчуття надійності. Він не боявся і не відступав. Для мене він залишиться не просто побратимом, а людиною світла — з простотою, щирістю і силою духу. Рофа був тим, на кого можна було покластися в будь-який момент.
Було створено фільм про Сергієнка Ростислава це фільм про молодого хлопця, який віддав своє життя, захищаючи Україну і кожного з нас. Цей фільм, у якому зібрано багато фото і відео матеріалів - величезна і кропітка робота. Автори воєдино зібрали історію життя і війни молодого воїна. Це велика подяка мужності і відданості Ростислава, вшанування його світлої пам'яті, повага до його батьків і сімї.
30 січня 2024 року під час виконання бойового завдання Ростислав загинув на території Баштанського району Миколаївської області, виконуючи завдання на напрямку населеного пункту Кринки Херсонської області.
Похований у селі Ясногородка Вишгородського району Київської області на сільському кладовищі.
В пам’ять про земляків-воїнів, які віддали свої життя за волю українського народу, незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України на Алеї Слави у селищі Димер та біля церкви Св. Миколая с. Ясногородка Вишгородського району відкрили Алею слави Героїв, де розміщено фотографію Героя, а також встановлена дошка пошани в Ясногородській гімназії.
Вічна пам’ять та шана Захиснику України.